Past Exhibitions

2 травня – 1 вересня 2024 року

Український Музей має честь представити виставку “Пітер Гуджар: Ріальто”, що відкриється 2 травня 2024 року. Пітер Гуджар (1934-1987) – це приклад мистецького життя нью-йоркського “давнтавну”. Він народився в сім’ї емігрантів, і його бабуся-українка виховувала його виключно українською мовою до 5 років. Його важке і нестабільне виховання в неблагополучній родині значно вплинуло на його артистизм і бачення, раз Гуджар обрав собі кар’єру фотографа. Він навчався у найкращих фотографів, і його навчання в поєднанні з його особистістю та походженням призвело до потужно зламних і впливових фотографій, які він створив у перші роки своєї кар’єри. Пізніше він пустить своє коріння в самому серці нью-йоркського Іст-Віллідж, також відомого як Українське село, де його зачарує світ перформансу, музики, театру та літератури.

Життя і творчість Пітера Гуджара були синонімом центру Нью-Йорка, якого більше не існує. З 1960-х до 1980-х років Іст-Віллідж був міським “шведським столом”, сповненим творчості та небезпеки, але завжди яскравим і недорогим. Закритий за своєю природою, войовничий за манерою поведінки, начитаний і з широкими зв’язками, Гуджар жив у світі відомого і невідомого. На цій виставці в Українському Музеї буде представлено 75 ранніх фотографій Гуджара – з 1955 по 1969 рік. У фокусі виставки – портрети, сільські пейзажі та міське життя. Проте три важливі вектори або серії, що з’явилися в його творчості в цей період, також будуть вперше детально висвітлені: Саутбері (1957), Флоренція (1958) та Капуцинські катакомби Палермо (1963). Робота Гуджара з Саутбері, штат Коннектикат, присвячена його візиту до Саутберійської навчальної школи для розумово відсталих учнів, яка працює і сьогодні. Фотографії Флоренції, на яких зображено діти з неврологічними порушеннями, були зроблені під час однієї з поїздок Гуджара до Італії. Серія “Катакомби капуцинів” документує ще одну подорож Гуджара, цього разу на Сицилію, де відкриті трупи в катакомбах створюють моторошне видовище, яке висвітлює деякі звичаї та традиції суспільства Палермо з сімнадцятого по дев’ятнадцяте століття.

У своїй лофт-студії в “Українському селі”, розташованій неподалік від різних знакових українських установ, таких як ресторан “Веселка” та Український Музей, Пітер Гуджар зосередився на тих, хто слідував своїм творчим інстинктам і мріяв про успіх у мейнстрімі. Його студія в колишньому театрі ім. Луї Н. Яффе (нині кінотеатр “Віллідж Іст”) була місцем зустрічі (rialto) для оригінальних і яскравих індивідуальностей. Ці ранні фотографії Пітера Гуджара є маловідомим приквелом до його широко обговорюваної та впливової роботи як одного з основоположних фотографів Нью-Йорка.

9 лютого – 21 квітня 2024 року

Як терміни “краса” і “культура” функціонують відносно один одного в різних дисциплінах, включаючи ремесло і дизайн? Різні мистецькі історичні моделі часто використовуються для того, щоб окреслити культурні прояви окремої спільноти.

Традиційне українське декоративно-прикладне мистецтво, або народне мистецтво, включає декоративний розпис, вишивку, гончарство, текстильне ткацтво, деревообробку та писанкарство, стилі та візерунки яких є специфічними для різних регіонів України. Більшість цих ремесел були традиціями, що зародилися і процвітали в сільській місцевості та селах. Різноманітні символи та значення як дохристиянської, так і християнської епох перепліталися між собою. Килими, текстиль та кераміка були невід’ємною частиною кожної оселі не лише як елементи декору, але й як родинні традиції та історія. Всі предмети в оселі були естетично пов’язані між собою, ніщо не існувало само по собі.

Ключовим компонентом українського народного мистецтва є писанка – розписане яйце, яке бере свій початок ще з доісторичної трипільської культури. Слово походить від українського дієслова писати.

На перший погляд, писанки здаються добре продуманими, красивими саморефлексіями творця. Але їхня риторика має приховану віртуозність, здатну створювати несподівані ефекти. Як одного разу зауважив архітектор-модерніст Ле Корбюзьє, мета будинку та його дизайну – зворушити нас. Отже, майстри писанкарства послідовно реалізують найвищу мету архітектури: вони створюють роботи, надзвичайна сила яких полягає не лише в тому, наскільки глибоко вони змушують нас відчувати, але й у тому, як вони дозволяють нам побачити складність наших почуттів, у значущому середовищі, яке допомагає нам жити або перебувати в ньому.

Нині ми живемо у світі, в центрі уваги якого перебуває особистість і всі події, пов’язані з індивідуальними проблемами. Ця виставка підніме такі питання, як: Що таке краса? Як вершина української народної культури, писанка, позиціонує себе в дизайні? У якому просторі виникли ці об’єкти? Чи можуть ці красиві яйця підняти настрій відвідувачам? Це починає розплутувати тонкі елементи краси, з різними визначеннями цього слова.

9 лютого – 9 червня 2024 року

Дореволюційні та постреволюційні Київ, Харків та Одеса були важливими центрами нових мистецьких течій в Україні, і багато відомих у Європі художників історичного авангарду починали або провели значну частину своєї професійної кар’єри в цих містах. Оскільки цей рух зародився, коли Україна була частиною Російської імперії, український авангард часто плутають з російським авангардом. Повільний процес повернення того, що було привласнено російським культурним простором, розпочався наприкінці 1980-х років і особливо активізувався після здобуття Україною незалежності у 1991 році. Український Mузей був в авангарді цього процесу, демонструючи роботи таких художників, як Олександeр Архипенко та Борис Косарєв, а також презентуючи групові виставки “Інсценізація українського авангарду 1910-1920-х років” (2015) та “Імпульс модерности: Українське мистецтво кінця 19-го – початку 20-го ст.” (2019).

На цій виставці представлені англомовні та україномовні книги з бібліотеки Музею, включно з кількома нашими власними каталогами, які підкреслюють внесок українських художників в авангардний рух. Серед представлених художників – Олександра Екстер, Казимир Малевич, Олександер Архипенко, Борис Косарєв, Вадим Меллер, Георгій Нарбут, Василь Єрмілов, Олександр Богомазов, Михайло Бойчук та Анатоль Петрицький. На виставці також представлено добірку книжок, в яких ідеться про рух загалом та місце України в ньому. Виставлені видання доповнені кількома роботами на папері з колекції, подарованої музею д-ром Юрієм Рибаком та Анною Ортинською (окрім літографії Архипенка). Здебільшого це ескізи сценічних костюмів Олександри Екстер, Ісаака Рабиновича, Анатоля Петрицького, Вадима Меллера та Михайла Андрієнка-Нечитайла.

Фойє і другий поверх до 8 вересня 2024 року

На фотовиставці Олександра Глядєлова представлені місця та події, задокументовані ним по всій Україні з моменту повномасштабного вторгнення Росії. Знімки слугують своєрідними часовими мітками, що глибоко фіксують руйнування та виживання під час війни, що триває. Глядєлов фіксує міські пейзажі та сільські поселення, часто всього за кілька годин після руйнувань. Його зображення миттєво викликають спогади про травматичні новини з Ірпеня, Бучі, Бородянки, Ізюма, Харкова, Чернігова, Мощуна, Києва, Херсона, Бахмута… Емпатична присутність Глядєлова відчувається у вражаючих сценах життя, що розгортаються у притулках “Охматдиту”, найбільшої дитячої лікарні України; на подвір’ях самотніх селян, які вирішили залишитися і відбудовувати своє господарство; на шляхах евакуації та в місцях розташування військових таборів. Пейзажі на його фотографіях просякнуті історичною скорботою та розумінням, назавжди змінені нав’язаним насильством, подібно до Дніпровського лиману, зображеного на кількох світлинах цієї виставки, де зустрічаються прісна та солона вода.

Олександр Глядєлов народився 1956 року в місті Легниця, Польща, живе і працює в Києві з 1974 року. Закінчив Національний технічний університет України “Київський політехнічний інститут”. Його роботи присвячені гуманітарним кризам, дитячій безпритульності, ВІЛ/СНІДу, наркоманії, в’язницям та військовим конфліктам. Протягом багатьох років співпрацював з такими організаціями, як “Лікарі без кордонів”, ЮНЕЙДС, ЮНІСЕФ та багатьма іншими. З 1989 року як незалежний професійний фотожурналіст висвітлював військові конфлікти в Молдові, Нагірному Карабаху, Чечні, Киргизстані, Сомалі, Південному Судані та Україні. Він свідомо фотографує аналоговою камерою на чорно-білу плівку. Глядєлов – лауреат Шевченківської премії 2020 року.

28 квітня – 6 серпня 2023 року

Леся Хоменко — відома художниця з України, ім’я якої після російського вторгнення опинилося в центрі дискусій та уваги світових ЗМІ. Її практика ставить за мету перегляд ролі живопису: вона деконструює наративні зображення та перетворює картини на об’єкти, інсталяції, перформанси. Твори Хоменко, зокрема, піддають критиці спроби радянського соціялістичного реалізму створити досконале утопічне суспільство та героїчних людей. Вона досліджує санкціоновану державою творчість минулих епох та вплив цієї культурної спадщини на сучасну мистецьку практику. 

Ця виставка – перший персональний музейний проєкт Хоменко у Північній Америці, відображає творчий метод художниці та її безперервні дослідження ідентичности і політики, насамперед, в контексті російської війни в Україні. Серія Зворотній відлік переосмислює видатні соцреалістичні батальні картини українських радянських художників. У своїх полотнах Хоменко усуває доблесні постаті воїнів та зображення військової техніки, натомість представляє абстрактно безлюдну місцевість. 

Великомасштабні роботи створені для Українського Музею, зокрема Фрагментоване спостереження та Радикальне наближення, виростають із зображень війни в кіберпросторі та цитують доступні онлайн кадри військових дій. Ці полотна перегукуються з попередніми картинами, в яких Хоменко зображувала постаті невідомих озброєних солдатів у абстрактній манері, що наслідує захисну техніку розмивання та замасковування стратегічних об’єктів, ландшафтів і облич військових на фотознімках. 

Транспортабельні, згорнені у сувій картини з серії ПЗРК транслюють особистий досвід художниці, яка прожила ранні стадії війни та евакуацію своєї родини, а зараз продовжує бути свідком воєнних дій у реальному часі, де зброя підпадає під категорію колективних потреб і вимагає колективних рішень щодо її використання. (ПЗРК = переносний зенітно-ракетний комплекс) 

У своїй новій роботі AJS Хоменко ініціює діялог із художницею-абстракціоністкою Джанет Собель, чиї ранні картини також експонуються в Українському Музеї. Інсталяція символічно – через десятиліття – поєднує різні покоління художників та їхні особисті історії, що пов’язані процесами вимушеної міграції, ресоціялізації у новому суспільстві, історичними розривами, фрагментуванням та виживанням. 

   

7 жовтня 2023 – 14 січня 2024 року

Ця виставка – нова інтерпретація традиційних українських вишиванок та костюмів під кураторством моделі та модельєрки Гелени Крістенсен – розгляне естетику вишитого й історичного одягу та аксесуарів з жіночої точки зору та з точки зору носіння. Ідучи поза межі інституційних виставок моди, проєкт пропонуватиме класичні манекенні презентації, які переростуть у великі настінні інсталяції як малих, так і великих зразків одягу, підкреслюючи стилістичні складності багатьох регіонів України. Традиційні костюми з Полтавщини та Карпат (Гуцульщини) також будуть представлені у вигляді нарощування окремих елементів до цілого вбрання, яке потім буде представлено на двох манекенах, окреслюючи кроки, які робить жінка, щоб вбратися на святкову подію. Виставка буде доповнена добіркою традиційних головних уборів та нашийних прикрас. 

26 червня 2022 – 5 березня 2023 року

Тіло фотожурналіста Макса Левіна – беззбройного, одягненого в куртку для преси, зі слідами катувань перед тим, як його двічі застрелили російські солдати – було знайдено під Києвом 1 квітня 2022 року. 40-річний батько чотирьох дітей, Левін фотографував війну Росії проти України від самого початку вторгнення у 2014 році. На цій виставці представлено 25 останніх фотографій Левіна, більшість з яких зроблені з лютого 2022 року. 

30 вересня 2022 – 8 січня 2023 року

За винятком декількох великих музеїв у Києві, Львові та Одесі, всі музеї України – закриті. Російський наступ призупинив культурну діяльність. Так як у дистопійному науково-фантастичному фільмі, музеї по всій Україні знаходяться у культурній інертності: персонал працює з дому, художні роботи загорнені у сховищах, вікна забиті дошками. Свого часу активні й жваві ґалерії – тепер у темній тиші. 

Виставка Пошкоджені ударами, у значенні наявної фізичної руйнації чи знівечення, відтворює зруйнований музей десь в Україні. Ґалерії заповнені музейними експонатами, від картин і скульптур до вишиваного одягу й народної кераміки. Проте нема світла, щоб проходжатись простором виставки; ґалерії темні й непривабливі. Одиноке присутнє світло падає із трьох великого формату настінних проєкцій фільмів київського колективу «Вавилон’13». Цей колектив складається із ста кіноматографів активістів, кінооператорів, звукорежисерів, кінопродюсерів та монтажерів. Ця група працює разом з листопада 2013 року, і на сьогодні творить короткі, розповідні фільми про війну. Їхні розповіді віддзеркалюють драму й трагедію по всій країні і напружені моменти поза стінами музею якого-небудь міста. Виставка намагається знайти паралелі й емоційний зв’язок зі щоденним досвідом культурних інституцій в Україні.